Лагідний на вдачу байкар і поет Леонід Глібов

     5 березня подарувало всім любителям щирого українського гумору й влучного слова видатну особистість – Леоніда Івановича Глібова. Дата цього року ювілейна – 195 років від дня народження. В історію національного письменства ця особистість увійшла як автор байок і дитячих творів. Хоча за життя він непогано реалізувався і як журналіст, і як редактор, і як педагог. 

    Цікавий факт. Глібов викладав історію й географію в Чернігівській чоловічій гімназії і, серед інших, давав освіту майбутньому письменникові Г. Успенському та відомому громадівцю П. Косачу (батькові Лесі Українки). Свого вчителя всі учні дуже любили, адже він мав прогресивні погляди, лагідну вдачу й широку ерудицію. Це при тому, що походив він не з аристократичного роду: батько Леоніда Івановича був управителем маєтків кількох поміщиків. Та й освіта в нього була не зовсім еталонна: читати його навчила мама, а рахувати, знатися на латині, грецькій мові й Законі Божому – місцевий дяк. Подальше навчання в кількох гімназіях то взагалі не завершувалося, то переривалося на тривалий час (через хворобу й смерть рідних). Ще в дитинстві Глібов дуже любив квіти, за що здобув жартівливе прізвисько «квітчастий королик». У дорослому ж віці не відзначався надмірною наполегливістю й запалом. Як він сам писав у листі одному товаришеві: «Епітет завзятий мені не личить, тому що я мир і спокій вважаю синонімами щастя». 

    Шкода, бо дрібка рішучості, а то й задерикуватості Глібову б знадобилася: життя не було до нього аж надто ласкавим. Скандали з навколишнім світом почалися, ще коли юний Леонід опублікував свою першу віршовану збірку. Замість лаврів його ледве не вигнали з гімназії, бо не повідомив керівництву про свій намір друкуватися. Коли зі щирим ентузіазмом він взявся підвищувати рівень земляків і захотів видавати актуальну місцеву газету «Чернігівський листок», громада його не підтримала. Попри те, що в цьому виданні він показав себе вправним фейлетоністом, критиком, журналістом у сфері культури, освіти, суспільних проблем, коректором, та ще й залучав до публікацій хороших авторів (наприклад, П. Куліша та О. Кониського), газета не могла похвалитися прибутками. Щойно останні гроші від передплати закінчувалися, доводилося припиняти випуск «Листка…» й чекати на інші фінансові вливання. З приводу цього Глібов із гіркотою писав: «…Вітчизна наша – не США чи Англія, де існує загальна потреба в читанні, а ідеї літають у повітрі; у нас же читають мало, думають неохоче; своє, рідне нас майже не цікавить, тому й погано розходяться місцеві видання». Пізніше газету й узагалі заборонили: Валуєвський циркуляр посприяв. Та ще й знищили частину накладу першої збірки байок, бо знайшли (чи то притягли за вуха) якісь ілюзорні підтвердження зв’язку Глібова з тогочасними революціонерами. 

    Звільнення з роботи, втрата улюбленої справи й елементарних засобів до існування, постійний нагляд з боку влади, а потім ще й смерть близьких (спочатку доньки, потім дружини) підкосили чоловіка. Він сильно хворів, майже осліпнув і геть закинув писання. Знову взятися за перо сили в нього стало лише наприкінці життя. Зате саме тоді з’явилися його найкращі байки, не просто переспівані з творів Крилова, а й доповнені ліричними відступами, національним колоритом, новими образами й мотивами. Тоді ж Глібов подарував юним читачам чимало загадок, акровіршів та інших невеличких творів, які тішать малюків і зараз.