Категоричний і пристрасний Євген Маланюк

 

     1 лютого виповнилося 125 років від дня народження одного з найпомітніших письменників української діаспори – поета, публіциста, літературознавця, перекладача, філософа Євгена Филимоновича Маланюка. Творчість цієї видатної особистості була повернута його співвітчизникам відносно недавно: «реабілітація» поета на його Батьківщині почалася в 1989 році, коли в тижневику «Україна» з’явилася добірка його віршів із супровідним словом словацького професора Миколи Неврлого. До того часу (якщо не рахувати потужного цькування, шквалу критики, у тому числі й від колишніх друзів-літераторів 20-30-х років) цю постать старанно оминали увагою, сподіваючись, очевидно, що про нього забудуть. Тим часом сам Маланюк більшу частину життя мандрував світами, тікаючи від переслідування відповідних служб, і вік доживав у США, які палко не любив…

     Доля українського емігранта-митця, змушеного постійно шукати «приземлений» підробіток, переховуватися від агресивно налаштованих політичних опонентів, була для тієї доби досить-таки типовою. Сталося так, що загибель юнацьких мрій про сильну, самостійну й самодостатню рідну державу Євген Маланюк пережив замолоду: разом з армією УНР він відступив за кордон, де чекав польський полон і табір для інтернованих осіб. Саме на табірне життя припав розквіт його мистецького таланту, юний поет взявся писати вірші, організовувати творчі гуртки, засновувати українські видання. Пізніше всю творчу працю він поєднував із нескінченним кресленням і значно менш інтелектуальною роботою. Здобувши фах інженера в Чехословаччині, Маланюк не завжди міг працювати за професією. 

    Його пристрасні громадянські поезії знаходили не так багато прихильників у рідній країні. Справа в тому, що Маланюк був далекий від сентименталізму й постійного оплакування тяжкої долі неньки-України. Він виступав за озброєну боротьбу, дошукувався прикладу державотворення в епохах князів і гетьманів, закликав знищувати в собі «раба-малороса» й не боятися битися до останнього (адже хто боїться війни, вже її програв!). Утім, творчість Євгена Филимоновича зовсім не була однобічно-націоналістичною. Для нього існувало безліч цікавих тем. На особливу увагу заслуговують використовувані ним символи, гра стилями й словами та, звісно, глибоко пристрасна любовна лірика. Маланюк вмів гостро й болісно кохати, про що свідчать його численні листи до поетеси Наталії Лівицької-Холодної (через те, що дівчина віддала своє серце іншому, наш герой ледве не вкоротив собі віку). 

    Велике значення для української літератури мали його переклади, нариси з історії української культури, дослідження творчості національних письменників, далекоглядні філософські й політичні міркування. Більше про цю непересічну особистість і його працю пропонуємо подивитися в цьому документальному фільмі: https://www.youtube.com/watch?v=eSdxtEjkP8A