Шанувальник театру й автор «Євшан-зілля» Микола Вороний

 

     6 грудня минає 150 років від дня народження одного з ідеологів українського модернізму, поета, публіциста, театрального й громадсько-політичного діяча Миколи Кіндратовича Вороного. Чергова жертва злочинів проти людства часів нескінченного «полювання на відьом», коли в кожному патріоті й представникові богеми вбачали як не шпигуна, то терориста й «ворога народу». У його загибелі міститься загадка: тривалий час сліди письменника губилися наприкінці 30-х. 

    Вирок до таборів йому замінили на заслання, твори не публікували й навіть ім’я боялися назвати. То ходили чутки, що він помер у Воронежі в 1942 р., то говорили, що причиною загибелі став прозаїчний атеросклероз у 1940 р. Сьогодні найчастіше згадують версію, за якою в 1938 р. письменника було розстріляно на Кіровоградщині… І, ніби того було мало, перед смертю він пережив втрату сина. Марка Вороного також заарештували, понад рік тримали в одиночній камері, вислали на Соловки, де, зрештою, й знищили. Реабілітувати Миколу Вороного його колегам-письменникам вдалося лише в 1957 р. посмертно… 

    Сучасні критики по-різному дивляться на внесок Вороного в літературу. Кажуть, що він сам не знав, на чому зупинитися. Метався між прагненням говорити про нескінченні національні біди й тяжів до «мистецтва заради мистецтва», холодної естетики, відірваного від життя ідеалізму. Автор намагався бавитися з формою, відшукував вдалі символи й образи, відходив від модного оспівування села й народних традицій, заради пошуку нових тем під впливом міста. Чи не більше за поетичні експерименти дослідники його творчості цінують публіцистику Вороного, що вражає глибиною й психологізмом. А ще все частіше говорять про необхідність перевидання наукових праць, присвячених українському театру (Вороний був невипадковою людиною за лаштунками – він і сам кілька років виступав із трупою М. Кропивницького, П. Саксаганського). Крім дружби з корифеями національної сцени, він міг би похвалитися тісними зв’язками й знайомствами з великою кількістю славетних діячів культури, науки. Чого вартує лише дружба з Іваном Франком! Побачити світ та заприятелювати з видатними представниками епохи йому допомогли студії у Львівському й Віденському університетах, а пізніше – еміграція до Польщі, з якої він, на жаль, повернувся в 1926 році. 

    Можливо, через стійке прагнення до новацій (інколи – навіть на шкоду формі) й вимогу часу писати «тут і зараз», під впливом миттєвих вражень, сьогодні левова частина його поезій видається дещо застарілою й недосконалою. Але є серед них і справжні діаманти. Мабуть, назавжди актуальною лишиться мрія про збереження національної пам’яті, вміння чути й згадувати своє коріння за запахами, звуками, пейзажами з рідної землі. Коли потреба жити на своїй Батьківщині й приносити їй користь лунатиме в серці кожного так само пронизливо й болісно, як проривається вона між рядками вічного «Євшан-зілля».