Різкий і правдолюбний Григір Тютюнник

     90 років могло б виповнитися 5 грудня прекрасному українському літераторові Григору Тютюннику. За своє несправедливо коротке життя (на жаль, із досі не з’ясованих причин письменник вкоротив собі віку в 48 років) він написав не так і багато: чотири десятки оповідань і новел, п’ять повістей, кілька нарисів, рецензій, есе, кіносценарій, а також спогади про брата – Г. М. Тютюнника. Але в історії національного письменства залишився як автор пронизливих і чуттєвих історій із життя простого люду, реалістичних, глибоко психологічних, відтворених напрочуд живою, соковитою й простою мовою. 

     Дивовижним видається той факт, що у своїй родині Григір був не єдиний геніальний творець. Його рідний (за батьком) брат-тезка Григорій прославився не менше, випустивши у світ епічний твір «Вир». Цікава історія двох однакових імен у двох синів одного батька: коли старший із них (Григорій) народився, записати його як Георгія (по-сільському Їгора) послали діда. Той, на радощах, як слід відсвяткував появу онука на світ не однією чаркою горілки й, коли дістався до книги запису громадян, все наплутав. Про те, що первістка Михайла звуть-таки Григорій, рідні дізналися лише коли останньому було вже років 15, а в новій родині батька вже зростав другий син – також Григорій. У подальшому, щоб не плутати, їх називали, відповідно, Григорій і Григір (між собою парубки нерідко жартували, звертаючись один до одного Григорій І і Григорій ІІ), так вони й увійшли в літературу. 

     Перші свої твори, так само, як і листи, Григір писав російською мовою, оскільки вчився в російськомовній школі (хлопець зростав у тітки й дядька на Донбасі, де особливого вибору не було). Але за порадою старшого брата почав вивчати рідну мову, відкрив для себе словник Б. Грінченка, а коли коханий Григорій помер від отриманих на війні ран (йому було лише 42), цілком перейшов на національну мову. Від цього його твори, напевне, тільки виграли, адже герої оповідань про сучасне авторові село заговорили по-справжньому: легко, з великою кількістю приказок, неповторним гумором, так, як у житті. 

     Багато творів Григора мали своїм джерелом біографію самого автора. Це й не дивно: йому довелося прожити всі біди, які в середині ХХ століття випали на долю мільйонів українських родин. У 1933 році він мучився від голоду, як і вся його сім’я. Зрештою, дід таки віддав Богу душу, а дитя, якому на той час було лише 2 рочки, перестало говорити, ходити й сміятися. Не так швидко вдалося йому повернутися до нормального дитинства. У 1937 році батька Михайла, простого й чесного селянина, репресували й відправили по етапу – десь у страшних таборах він і помер, реабілітований аж за 20 років посмертно. У 1942-му війна теж принесла голод, і, щоб не обтяжувати родину тітки, яка страшенно бідувала разом із донечкою (дядько пішов на фронт), 11-річний хлопчик рушив пішки до мами на Полтавщину – до зруйнованої бомбою хати він добирався не один місяць, старцюючи. Потім, уже будучи підлітком, він вивчився в училищі на слюсаря, тільки щоб отримувати талони на харчування й порятувати маму від голодної смерті. Коли ж після навчання Григора відправили на відпрацювання на завод, де щодня доводилося дихати іржавою пилюкою, парубок заслабнув на легені й не зміг продовжити роботу. За таке «злісне ухиляння» від 3 років відпрацювання майбутнього письменника на 4 місяці запроторили до колонії – покарали… Не дивно, що за таких обставин чоловік зазирав до пляшки.

     Письменницький талант Григора одразу оцінили й читачі, й критика. Твори «Климко» й «Вогник далеко в степу» були удостоєні 1980 р. премії ім. Лесі Українки. Посмертно йому присудили й Шевченківську премію. Цікаві факти з життя видатного майстра слова та його старшого брата можна прочитати тут: https://www.032.ua/news/2876393/hto-taki-grigorij-ta-grigir-tutunniki-i-aki-taemnici-prihovue-budivla-liceu-no28-foto-video