«Намагався збагнути я мудрість земну…»: феномен Омара Хаяма

    Омар Хаям – безсумнівно, найвиразніший представник персько-таджицької літератури доби Середньовіччя (із цієї когорти можемо згадати також Рудакі, Фірдоусі, Гафіза, Румі, Сааді). Постать направду знакова, стосовно якої не припиняються дискусії, яка стає об’єктом перманентної наукової уваги, однак і досі чимало «лакун» не заповнено. Тож так само, як маємо «гомерівське» чи «шекспірівське» питання, можемо говорити про «хаямівське», тим паче, що Схід або Орієнт – як окремий Космос зі своїми традиціями, звичаями, релігіями, світоглядно-філософськими системами – завше викликає інтерес. 

    Щодо ареалу персько-таджицької літератури, він охоплює народи, які використовували мови іранської групи (перси, таджики, афганці, курди), тюркомовні народи (узбеки, туркмени, азербайджанці, турки), а також долучаємо сюди мусульман Індії. Витоки персько-таджицької літератури слід шукати у священній книзі давніх іранців «Авесті», авторство якої (надто коли йдеться про її найдавнішу частину – «Гати») приписують Заратуштрі. Постать останнього овіяна легендами й міфами. Утім, Омар Хаям так само за 9 століть «обріс» численними сказаннями й таємницями, адже це різногранна особистість, яка дивовижним чином синтезувала в собі літературний хист і наукові здібності, віру в Бога й вільнодумство. Поет, мислитель, математик, астролог, лікар, автор трактатів з алгебри, геометрії, астрономії, Омар Хаям не лише випередив час, а й вивільнився з нього, піднісся над ним. Тож його поезії – позачасові й надчасові: їх пам’ятають, перекладають, цитують. Прикметно, що на Заході існує культ Хаяма: видається звичним, коли сучасники й земляки не цінують належним чином, зате чужинці віддають данину сповна – й за себе, й за краян… 

    Як поет Омар Хаям став відомим завдяки своїм рубаї. Це одна з лаконічних східних строф, що складається з 4-х рядків і має відповідне римування (зазвичай ідеться про монориму: аааа; або схему ааба – 3-й рядок «холостий»). Рубаї ввів «Адам поетів» Рудакі, але саме Омар Хаям утвердив цей східний вірш. До речі, обидва писали мовою фарсі, якою з ІХ ст. творилася середньовічна персько-таджицька література.

    Обсяг поетичної спадщини Хаяма викликає суперечки. Одні дослідники стверджують, що маємо 4 рукописні рубаї, писані Омаром Хаямом, інші мовлять про більш як 2000, навіть до 5000. Найбільш обережні науковці обмежуються сотнею. Рівночасно побутує думка, що багато віршів не належать перу поета: їх, мовляв, писали інші «під Хаяма» (йдеться про стилізацію) або як поетичні «відповіді» на його рубаї. До того ж окремі твори мають варіанти.

    Що ж до мотивів і образу ліричного героя Хаямового рубаяту, то в осерді поезій постає вільнолюбна особистість із багатим душевним світом та високим інтелектом, яка вирізняється на тлі натовпу, маси, порушує низку глибинних, філософських питань, прагне якщо й не отримати на них стовідсоткові відповіді, то бодай надіслати імпульс, сигнал у Космос…

                Я у чаші спитав, притуливши вуста:
                «Низка днів і ночей ця куди поверта?»
                Ще й вина не торкнувсь, як вона відказала:
                «В цей не вернешся світ. Пий! Життя – суєта»

                (переклад Григорія Латника*).

    Свого часу (надто за радянського тоталітаризму) Омарові Хаяму приписували надмірне тяжіння до вина, мовляв, своїми текстами він спонукає до пияцтва. Утім, не все так просто й однозначно. Східний менталітет – інакший. Орієнтальна література відрізняється від західної. Тут кожне слово невипадкове, чітко продумане, метафоричне, наділене символікою; чільною ознакою слугує лапідарність (лаконізм) змісту й форми. Тож і образ вина є символічним. Більше того, Омар Хаям радить дотримуватися міри, бо надужиття завдасть не користі, а шкоди: «Якщо ти п’єш вино, пильнуй і стережись: / свідомості не втрать, од люті не сказись!». 

    Вино, на думку Хаяма, сприяє самопізнанню (як ідея самопізнання є прикметною ознакою філософських систем Сократа і Сковороди):

                Мій потяг до вина – провина, і значна,
                та якості вина потверджує вона.
                Навіщо пʼю вино? Мій подих очищає
                духмяний аромат прекрасного вина.

    Цей напій генерує катарсис, але не кожному дано збагнути його «зерно» – більшість схильні бачити лише поверхневе:

                Той, хто не п’є вина, – той зовсім молодий.
                Той, хто надміру п’є, – сякий-перетакий.
                Вино – для мудреця, для шаха, для гульвіси.
                Якщо ти інший хтось – не ризикуй, не пий.

    Як мовилося вище, Омар Хаям виступав проти ортодоксального ісламу, аскетизму, але зайве його звинувачувати в атеїзмі, який йому настійно приписували радянські дослідники. Адже навпаки в численних рубаї поет апелює до Бога, прославляючи Його, артикулюючи подяку й адресуючи Йому питання про світобудову, сенс буття.

                Як дивно, Боже, Ти мене зліпив,
                І серце дав, і духом наділив!
                Зробив мене вінцем світобудови,
                Але є Ти господарем світів!

    Або:

                До ніг Твоїх я, Боже, припаду –
                Ти захистив мене, відвів біду.
                Не хочеш, щоб упав я на коліна?..
                Але ж без Тебе втіхи не знайду.

    Разом із тим поет закликає людину жити на повну, не відмовляючись від земних радощів і насолод.

                Од вина відцуратись? Та це все одно,
                Що віддати життя! Чим заміниш вино?
                Як я можу спиратись на вчення ісламу –
                Найсолодшу з утіх відкидає воно?!

    Низка Хаямових рубаї присвячена Любові, оспівуванню Жінки, хоча про інтимні мотиви в «чистому» варіанті не йдеться. Це властивість Людини, Божий дар, яким гріх не скористатися. Без Любові життя прісне й порожнє.

                Як пристрасне кохання у серці не пала,
                Життя стає холодним, мов вигасла зола.
                Літа, що проминули без радощів любовних, –
                Це твій тягар обридлий, чіпкий, немов смола.

    Або:

                Хто ганить там любов – хай йому грець!
                Паплюжить він вогонь людських сердець.
                Той, хто не чув ні разу про кохання,
                Хіба живий? Та ні – ходячий мрець.

    Цікавим і вимовним у Хаямових поезіях постає образ-символ глиняного глека чи джбана: це результат метаморфоз людини, її воскресіння, адже мислитель вірив, що душа може отримати перевтілення, перероджуючись в елемент посуду чи навіть цеглину.

                Не думай про мечеть, намази і пости;
                Ми – не-минай корчма і жертви марноти.
                Хайяме, пий вино! Що станеться із плоттю?
                Горшком… а пощастить, то й жбаном станеш ти.

    На думку Омара Хаяма, смерть – не крайня межа, а лише «місток» до буття іншого й вищого:

                Нам здається: по смерті йдемо в небуття,
                Із якого нікому нема вороття…
                Але сутність – це листя, і риби, і звірі;
                Отже, смерть – не кінець, інша форма життя.

    «Намагався збагнути я мудрість земну…», – писав поет. Тож чи вдалося це йому? Свого часу Григорій Сковорода склав автоепітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав». Либонь, «невпійманим» лишився й Омар Хаям – той, хто прагнув пізнати Бога, але усвідомлював Його непізнанність («Ні, мудрістю Твого величчя не обняти; / є вічність; строк її не вичерпав до дна Ти. / Пізнати, хто Ти є, з людей ніхто не зможе, / та хочеться Тебе хоч трохи розпізнати!»), хто оспівував маєстат Любові («В любові, тільки в ній вся наша красота. / Хто загубив її – останній сирота»), цінував розум і засуджував пієтет до матеріального («Хто приписи Творця затямив як належить, / дрібниці життьові того вже не бентежать. / Я, з погляду юрби, прошак – нічого більше: / вклоняються усі не розуму – одежі!»), возвеличував життя в його різногранності («Мета життя – це радість. Геть жалі! / Слід жити у таємному теплі. / Відкинь сьогодні те, що втратиш завтра! / Шукай свободу у гнітючій млі»), плекав свободу, що несумісна з матеріальним і є стезею до істинного буття («Багатства не жадай – то духові тюрма. / Затям, що багатій продався задарма»), поетизував добро, милосердя й навпаки гудив зло, пиху, славолюбство («Якщо ти добрих справ не робиш день при дні, / твій дуже довгий вік не до душі мені»; «Не пхайся вгору; ідучи, людей не збий. / Отруту кинь, плекай добро в душі своїй. / Щоб зло тебе на злій землі не наздогнало, / не вчися злу, злу не навчай, зло не лелій!»).

*Усі представлені тут рубаї Омара Хаяма в українськомовному перекладі Григорія Латника.

Розбір твору виконала письменниця й літературознавець Ганна Клименко