Співець миру Генрі Лонгфелло і його «Пісня про Гаявату»

      Спалахнувши інтересом до історії Америки та її автохтонного населення (індіанських племен), їхніх міфологічних вірувань, звичаїв, традицій, Генрі Лонгфелло запалив цікавість і в інших. Докладно вивчивши історію та культуру індіанців, поет художньо втілив це у своїй «Пісні про Гаявату» (англ. «The Song of Hiawatha»), присвятивши її національному героєві корінного північноамериканського населення. 

      Саме цей твір здобув чи не найбільше перекладацьких рецепцій в історії світової літератури. В українському контексті першу спробу інтерпретації здійснив Панас Мирний, далі Олександр Олесь: обидва брали за основу не англійськомовний оригінал, а переклади, зокрема російськомовну версію Івана Буніна (тобто вторинний текст). До речі, відомо, що й І. Бунін перекладав не з оригіналу, а з французького варіанту. Лише переклад Костянтина Шмиговського (1957) здійснений з англійського першотексту, тож заслуговує чи не найбільше уваги й поваги в цьому сенсі. 

      У пролозі митець у поетичній формі мовить про виникнення художнього задуму й історію створення книги, вказує, що всі її витоки та джерела «занурені» в міфологію, фольклор індіанців (казки, легенди, балади), живий світ природи:

                        «Із лісів, степів пустельних,
                        Із озер Країни Снігу,
                        З сторони Оджибуеїв,
                        З сторони Дакотів диких,
                        З гір і тундр, із саг і багон,
                        Де блука між осокою
                        Чапля сизая – Шух-шух-га.
                                                ˂…˃
                        В гніздах птахів, в нетрях лісу,
                        На ставах в бобрових норах,
                        На лугах в слідах бізонів,
                        Серед скель в орлячих гніздах…
                                                (переклад Олександра Олеся).

      Лютер Ведмідь Навстоячки, вождь племені огала сіоукс, зауважує: «З індіанського сприйняття життя випливає велика свобода – палка і всеосяжна любов до природи, повага до життя, збагачувальна віра у Вищу Силу, а також чесноти правди, гідності, великодушності, рівності і братерства як провідні чинники людських взаємин». 

      Г. Лонгфелло згадує співця Навадагу, який чимось скидається на Бояна зі «Слова про похід Ігорів». Обидва тексти можемо вважати національними героїчними епічними поемами. Тим паче в українськомовному перекладі Олександра Олеся «Пісня про Гаявату» стилістично перегукується з українськими думами чи билинами, так само є багатою на метафорику, хоча, звісно, північноамериканський колорит контрастує з українським. Ба більше – поет сміливо вплітає в текст лексику індіанців, імення мешканців світу природи: «Читовейк-стрибун», «Манг – норець», «гуска – Вава», «Чапля сизая – Шух-шух-га», «глухарка – Мушкодаза», «бджоли – Амо» (наприкінці книги додано словник індіанських слів, що суттєво полегшує сприймання).

      Автор звертається до всіх залюблених у природу й занурюється в цей світ, де все справжнє й первинне. Адже для індіанців збереження своєї природності є питомим:

                        Ви, хто любите природу,
                        Сутінь лісу, шелест листя,
                        В сяйві сонячнім долину,
                        І дощі, і завірюхи,

                        І річки, що рвуться вдалеч
                        В неприступних нетрях бору,
                        І на горах грюкіт грому,
                        Що лунає – наче б’ються,

                        Лопотять орлині крила, –
                        Ви послухайте сю пісню
                        Непочатої природи –
                        Пісню сю про Гаявату.

      Індіанці мають своїх богів, але Г. Лонгфелло апелює до Бога як єдиного творця, Всевишнього, бо ж більшість людей на планеті є носіями монотеїстичних релігій (наприкінці «Пісні…» цей аспект увиразниться).

                        Ви, в чиїм серці не погасла
                        Віра в Бога і природу,
                        В іскру Божу у людини,
                        Ви, хто знаєте, що завжди
                        Людське серце знало муки,
                        Знало сумніви і сльози
                        І у царство правди рвалось,
                        Що крізь темряву глибоку
                        Нас веде рука Господня
                        І підтримує у стомі…

      У «Пісні…» артикульована ідея миру між людьми, племенами, народами. Невипадково перша частина твору, яку відповідно до української шкільної програми вивчають шестикласники, має назву «Люлька згоди»: тут проілюстровано, як індіанські племена кладуть край ворожнечі й проголошують мир. Закличний жест робить Гітчі-Маніто як Творець і Владика світу. Саме Він воліє нівелювати всі конфлікти на землі.

                        На верхів’ї Скель Червоних,
                        Скель Великої Плащини,
                        Там стояв Життя Владика,
                        Гітчі-Маніто могучий,
                        І з верхів’я Скель Червоних
                        Він до себе звав народи…

      З метою припинити кровопролиття Гітчі-Маніто скликає індіанців на раду. Автор згадує різні північноамериканські племена: Чоктоси, Команчі, Гурони, Мендсни, Дславсри, Могоки, Шошони, Омоги, Пони Чорноногі, Оджибвеї, Дакоти.

      Сакральним дійством є створення Гітчі-Маніто Люльки Згоди:

                        Від червоного бескета
                        Одломив рукою камінь
                        І зліпив із нього люльку,
                        І оздобив візерунком;
                        А над річкою він вирвав
                        Очеретяну стеблину
                        І цибух зробив для люльки;
                        І червоною корою
                        Із лози набив він люльку,
                        І дихнув на ліс зелений.

      Поет детально змальовує, як дим злітає вгору, якими відтінками «виграє» (багата колористика не є випадковою):

                        Спочатку – мов темна смужка,
                        Потім – наче синя пара,
                        Закруглявся у повітрі,
                        Як зимою ліс верхів’ям,
                        Сніжно-білими клубками
                        Плив все вгору, вище й вище
                        І торкнувся врешті неба,
                        І розлився, розкотився
                        В сизих хвилях над землею.

      Г. Лонгфелло ілюструє еволюцію індіанців, їхнє «переродження» – від синдрому ненависті й війни до всепрощення й миру. Описи вимовні: спочатку йдеться про спадковий діагноз ненависті, який, здається, годі нівелювати, бо він уже прописаний на всіх рівнях – фізичному й душевному, генетичному й етнічному:

                        З ворожнечею у душах.
                        В їх очах – смертельний виклик,
                        В їх серцях – звіряча лютість,
                        Вікове бажання помсти –
                        Заповіт страшний від предків.

      Гітчі-Маніто ронить своє слово подібно до київського князя Святослава (зі «Слова про похід Ігорів»), демонструючи не лише свою велич і могутність («Той, хто дав життя всім людям. / Дав я землю вам для ловів, / Дав вам води для рибальства…»), а й батьківське піклування. Осердям цього звернення-послання, його «зерном» є сентенція: «Ваша сила тільки в згоді, / А безсилля — в ворожнечі!». І далі – як застереження й вирок (якщо не схаменуться): «Діти! Слухайте Пророка, / Бо потонете у крові, / Бо пов'янете, як листя».

      Індіанці таки отямлюються:

                        І покидали на землю
                        Вояки ганебну зброю,
                        Поскидали всі убрання
                        Із оленячої шкури
                        І до берега побігли
                        Змити фарби – плями бою.

      У 2-й частині («Чотири вітри») розповідається про перемогу Меджеківіса, який стає батьком над вітрами. Собі він лишає Західний вітер, а інші три дарує дітям: «Вебону дав Східний, / Шавондазі дав Південний, / А Північний вітер дикий / Злому дав Кабібоноцці». 

      У цьому розділі одним із ключових є мотив кохання. Самотній Вебон закохується у блакитнооку дівчину, яка так само одинока:

                        Він самотній серед неба,
                        Як і дівчина в долині.
                        Став він усміхом-промінням
                        їй всміхатись, гріти сонцем, 

                        Зачаровувать словами,
                        Заколихувати ніжно
                        Тихим шелестом і шумом,
                        Ледве чутним співом лісу,

                        І її він взяв на груди,
                        Пригорнув до серця ніжно,
                        І вона на грудях в його
                        Загорілася зорею.
 

                        Так і досі нерозлучно
                        В небесах вони проходять.
                        Вебон поруч з Вебон-Аннонг –
                        Вебон і Зоря Світання.

      Закохується й Шавондазі, проте, на відміну від Вебона, він ледачий і нерішучий, не здатен на відважні вчинки заради любки: «Тільки здалека він палко / Міг дивитись і зітхати». До того ж його «дама серця» виявляється квіткою, а не дівчиною:

                        То була кульбаба проста,
                        Ти дививсь на неї доти,
                        Доти глибоко зітхав ти,
                        Доки віку не згубив їй,
                        Доки, ніжну, не розвіяв
                        Над зеленими лугами...
                        Бідний, бідний Шавондазі.

      Тим часом Кабібонокка взагалі не зугарний на високі почуття. Його серце крижане, а вчинки гарячкові й поривчасті, як Північний вітер:

                        О, се він, маляр невтомний,
                        Восени кладе на листя
                        Фарби жовті і червоні.
                        О, се він приносить хуги,
                        По лісах свистить і виє,
                        Стелить кригу на озера
                        І жене на теплий Південь
                        Чайку, чаплю і баклана
                        В очерет густий на гнізда,
                        На лимани – тихі води.

      Автор майстерно змальовує лиху вдачу Кабібонокки, використовуючи арсенал художніх засобів: «І його волосся чорне, / Наче хвилі в час зимовий, / Наче річка каламутна, / По землі за ним неслося»; «Насипа намети снігу, / Виє в комині вігваму, / І трясе його, і люто / Розрива запонки дверні»; «І наповнив всю оселю / Своїм подихом крижаним». Однак тепло завше перемагає холод, світло – пітьму, тож і Кабібоноцці суджено зазнати поразки в битві. 

      З 3-ї частини стартує розповідь про національного героя індіанців Гаявату з краю племені Оджибве (хоча вказують, що Гаявата – ім’я ірокезьке), розкривається таємниця його народження від Західного вітру. Бабусею Гаявати є Нокоміс, а мамою – Венона. Нокоміс застерігала доньку-юнку від зустрічей із Меджеківісом, проте дівчина не послухала. Так народжується Гаявата – «син милощів і смутку», син «тайни». Майбутній національний герой рано лишається сиротою: батько тікає («лукавий Меджеківіс, / Хитрий, лютий Меджеківіс…»), мати Венона помирає з туги. Маленького Гаявату виховує бабуся Нокоміс, яка потроху розкриває внукові загадки світу, а також занурює в міфологію, де є духи й привиди. Зокрема, пояснює походження веселки:

                        То квітки цвітуть на небі,
                        Всі квітки лісів зелених,
                        Всі квітки боліт і луків.
                        На землі, коли зів’януть,
                        Розцвітають знов на небі.

      Гаявата вивчає мови птахів і звірів, розуміє всіх мешканців природи. Проте коли отримує в руки перший лук, вирушає на полювання: вбитий олень є його першим тріумфом. «На веселому бенкеті / Всі сусіди Гаявату / Звали сильним і відважним — / Сон-джі-теге, Ман-го-тейзі». Гаяваті все дається вкрай легко, силою він переважує інших: жваві ноги, дужі руки…

                        Рукавиці Гаявати,
                                                <…>
                        Із оленячої шкіри
                        Мали силу неймовірну.
                        Міг він скелі руйнувати,
                        Розтирать каміння в порох.
 

                        Мокасини Гаявати
                        Із оленячої шкіри
                        Мали дивні чари-вдачу:
                        Прив’язавши їх на ноги,
                        Прикріпивши ремінцями,
                        З кожним кроком Гаявата
                        Міг робити цілу милю.

      Юнак прагне дізнатися про своїх батьків. Нокоміс розповідає йому і про красуню маму, і про батька-зрадника. До останнього Гаявата спалахує гнівом і вирушає на його пошуки, відкидаючи бабусині застереження: «Не ходи, о Гаявато, / В царство Західного Вітру: / Він уб’є тебе лукавством / І загубить чарівництвом». Однак Гаявату не спинити.

                        Хмурим ліс йому здавався
                        І палким, душним повітря,
                        Повним диму, повним чаду,

                        Як в пожежу лісу, прерій.
                        Наче вугіль, розпікалось
                        Гнівом серце Гаявати.

      Зустріч із Меджеківісом навіює юнакові жах:

                        Дико хмарами в повітрі
                        Розвівалося у його,
                        Як сніги, волосся сиве.
                        Як сніги, воно блищало,
                        Як вогняно-срібні коси
                        Ішкуди, воно блищало.

      Натомість Меджеківіс відчуває радість, бо в лику сина впізнає красу Венони. Гаявата звинувачує батька в смерті матері й навіть готовий помститися. Відбувається триденний пекельний бій, що завершується поразкою Меджеківіса, хоча останній позиціонує себе безсмертним і нездоланним. Батько зупиняє поєдинок і наказує синові повернутися до свого народу, обіцяючи, що, коли прийде час, поділить із ним володіння й той стане царем. Гаяваті бодай легшає на душі – і він повертається додому.

                        І на Схід, у рідну землю,
                        Йде веселий Гаявата,
                        Він забув про гнів пекельний,
                        Він забув про помсту люту...
                        Йде в свій рай, а все навколо
                        Його радістю вітає.

      По дорозі хоче прикупити наконечники для стріл у старого майстра Дакота, який має доню-красуню Міннегагу, йменовану на честь водоспадів. Автор порушує риторичне питання: яка ж була істинна мета візиту Гаявати, і чому тоді після повернення додому він замовчує зустріч із дівчиною? 

      У частині 5-й («Піст Гаявати») проілюстровано, що герой переймається не власними перемогами та славою, а долею «Всіх країн і всіх народів». За спільні щастя й мир молиться до Гітчі-Маніто Гаявата впродовж семи днів і ночей. Під час посту спостерігає за мешканцями природи й запитує Владику Життя, чи справді від тих залежить доля кожної людини. Гітчі-Маніто відправляє до Гаявати посланця Мондаміна, аби той передав хлопцеві, що всі молитви його почуті й він отримає бажане.

                        Гаявата був без сили:
                        Він від голоду знемігся,
                        Але швидко встав на ноги,
                        Встав і з темного вігваму
                        Вийшов він на світ вечірній,

                        З юнаком боротись вийшов;
                        І лише торкнувсь до його,
                        Знов відчув в собі відвагу,
                        Знов відчув в безсилих грудях
                        Жвавість, силу і надію.

                        На лугу вони кружлялись
                        У червонім світлі сонця,
                        І робився Гаявата
                        З кожним ментом усе дужчий.

      Так упродовж трьох днів відбуваються поєдинки між Гаяватою і Мондаміном. Останній тим самим гартує першого, усвідомлюючи свою близьку загибель. Гаявата виконує всі прохання Мондаміна, облаштовує його могилу. Через певний час над могилою Мондаміна виростає маїс – «Дар небесний всім народам». 

      Далі Г. Лонгфелло розповідає про двох вірних (і єдиних!) друзів Гаявати: разом вони складають тріо. Як бачимо, число «3» постійно трапляється в «Пісні…» – тим самим текст уподібнюється до фольклорних творів і героїчного епосу, де «3» має символічне значення. 

      З подальших розділів дізнаємося про низку славних подвигів Гаявати. Перший – розчищення річки: тоді в пригоді стає друг Квазінд. Далі Гаяваті вдається побороти царя риб Міше-наму.

                        На піщанім дні на білім
                        Ліг, дрімає Міше-Нама,
                        Розкриває зябра тихо,
                        Тихо плавцями поводить
                        І хвостом пісок шпурляє.
                        В бойовій блискучій зброї, –
                        Під щитами костяними
                        На широкім лобі, плечах,
                        В бойових розкішних барвах –
                        В синіх, жовтих і рожевих –
                        Він лежить на дні піщанім.

      Проте ця перемога не була легкою, адже Гаявата опиняється в череві Міше-Нами.

                        Сам тоді він з дна підвівся,
                        Весь тремтить від люті, гніву,
                        І гримить на йому зброя.

                        Швидко плигнув він до човна,
                        Швидко вискочив всім тілом
                        На блискучу срібну воду

                        І, розкривши чорну пащу,
                        Проковтнув в одну хвилину
                        Гаявату і пірогу.

      І лише після смерті царя риб (герой сильно стискає серце Міше-Нами, заки той не спускає дух) чайки допомагають Гаяваті звільнитися. 

      Перегодя Нокоміс просить онука перемогти Меджисогвона: Дух Багатства, «ворожбит лютий», «Посилає нам хвороби, / Посилає лихоманки, / Білим дихає туманом / І смертельним паруванням / Трясовин гнилих і вогких». Саме Меджисогвон свого часу вбиває батька Нокоміс – прадідуся Гаявати. Тож для останнього помститися за смерть родича є справою честі. Битва дається вкрай нелегко, Гаяваті важко здужати ворога. Підказка дятла цілитися в тім’я стає кульмінаційним моментом – і героєві таки вдається перемогти Меджисогвона. Цікавою є легенда про червону голівку дятла:

                        І, з сосни позвавши дятла,
                        Тою кров’ю він покрасив
                        На голівці дятла гребінь
                        За його послугу в бої.
                        Так і досі Мема носить
                        На собі чубок червоний.

      Після згаданих тріумфальних битв Гаявата замислюється про особисте життя:

                        Чоловік і жінка – наче
                        Лук з міцною тятивою.
                        Хоч вона його згинає, 

                        Але все ж йому й покірна.
                        Хоч вона його і тягне,
                        Та сама з ним нерозлучна.

      Нокоміс просить Гаявату не одружуватися з чужинкою, бо, мовляв, «краса чужа чужинки – / Сяйво місячне, холодне, / Сяйво зоряне, далеке». Вона воліє бачити біля онука роботящу дружину: «Щоб з любов’ю працювала, / Щоб проворні мала руки / І ходить охочі ноги». Більше того, остерігається невістки з племені Дакотів:

                        Люті, дикі всі Дакоти!
                        Завжди ми б’ємося з ними,
                        І не скінчена ще свара,
                        Не загоїлись ще рани!..

      Утім, Гаявата не може викинути зі серця красуню Міннегагу. Більше того, він, вочевидь, керується не лише особистими почуттями, власною симпатією (ба навіть коханням!), а й вищою місією: має на меті примирити народи («Щоб скінчити наші свари / І навік загоїть рани»). Вимовно, що й старий Дакот дає право доньці персонально вирішувати щодо заміжжя з Гаяватою (згода / відмова), не тисне на неї своїм словом. Міннегага стає для героя «Його вогником вечірнім, / Сяйвом місяця ясного, / Світлим сонцем для народу». 

       У частині 13-й («Благословення ланів») артикульовано мир як реальність – ніби продовження розмови про люльку згоди:

                        І закинута сокира,
                        І захований у землю
                        Вже навіки томагаук.
                        Замирилися народи,
                        І забуті гасла бою.

      Українська календарна обрядовість пов’язана з порами року, трудовими циклами, рільництвом, збиранням урожаю тощо, досі зберігаються народні звичаї та замовляння, що стосуються цієї царини. Так само в індіанців, зокрема ірокезів та оджибвеїв, добачаємо зв’язок вирощування маїсу та збирання врожаю з певними ритуалами, вірою в магію та містику. Невипадково Гаявата просить дружину вночі обійти посіви оголеною («Все зняла убрання з себе / І, обкутана пітьмою, / Без тривоги і вагання / Обійшла свої посіви / І навколо обвела їх / Чарівним, заклятим колом»), а потім карає Царя-Ворона (Кагагі), коли той зі своєю зграєю хоче нашкодити сходам: якщо всіх птахів знищує миттєво, то Кагагі лишається довічним заручником, як гарантія.

                        І від жаху затремтіли
                        Найхоробріші із бранців.
                        Став він нищити без жалю
                        їх направо і наліво,
                        І десятками їх трупи
                        На тичках високих вішав,
                        На межі заклятій вішав,
                        Щоб жахались його помсти.

                        Тільки Кагагі – Цар-Ворон,
                        Цар розбійницької банди,
                        Не зазнав страшної кари
                        І заручником лишився.
                        І із бересту вірьовка,
                        Бойова вірьовка, бранця
                        Міцно, міцно прив’язала
                        До вігваму Гаявати.

      Опис маїсу оздоблений низкою художніх засобів, зокрема епітетами й метафорами; цей образ зазнає оживлення (уособлення):

                        Він прибравсь в кетяги, в пір’я,
                        В різнобарвні, пишні строї,
                        А його ясні початки
                        Налились солодким соком,
                        Заблищали з-під покровів,
                        З-під розірваних, посохлих.

      Качани кукурудзи пов’язані з магією: на них індіанці можуть ворожити на долю. 

      Далі в «Пісні…» згадано віру в Тотема, але автор нарікає на поступове віддалення від традицій, забуття історії, що дуже скорбно.

                        Про людей великих слава
                        Умирає разом з ними.
                        Мудрість наших днів зникає,
                        Не дійшовши до нащадків,
                        Що мовчать в пітьмі великій
                        Днів майбутніх, днів таємних.

                        На могилах наших предків
                        Ні ознаки, ні рисунків...
                        Хто в могилах, ми не знаєм,
                        Знаєм тільки – наші предки.
                        А який їх рід і плем’я,
                        А який їх давній Тотем, –
                        Хто – Орел, Ведмідь? Не знаєм.
                        Знаєм тільки – «наші предки!».

      У частині «Письмо» Гаявата пише послання до Владики Життя Гітчі-Маніто, у якому кожен знак, кожен малюнок є символічним й архетипним.

                        Знак життя – се білий обід,
                        Гасло смерті – чорний обід.
                        Далі йшли рисунки-знаки
                        Неба, Місяця і Сонця,
                        Вод, лісів і гір високих,
                        І усіх істот, що землю,
                        Землю й води заселяють.

      Гаявата розкриває людям символіку знаків і закликає їх шляхом графічної візуалізації повернутися до генетичної і національної пам’яті:

                        На могилах наших предків
                        Знаків-символів немає.
                        Так підіть і нарисуйте
                        Кожний свій домовий символ,
                        Давній, прадідівський Тотем,
                        Щоб майбутні покоління
                        Знаки легко розрізняли...

      Отже, подібно до давньогрецького міфологічного героя Прометея Гаявата відкриває людям знання:

                        Так в своїх турботах мудрих
                        За народ свій – Гаявата
                        Научив його мистецтва,
                        Мальовництва і письменства,
                        То на бересті, на шкірі,
                        То на стовпчиках могильних.

      Назва 15-го розділу «Плач Гаявати» натякає на наближення якогось лиха, разом із тим, це ознака романтичного героя: останній не лише здійснює подвиги, змагається зі злом, а й схильний до крайньої чуттєвості й сентиментальності. Однак зло не дрімає, воно прагне всіляко вставляти палиці в колеса. І проти Гаявати вкотре готується змова. Так, через необережність і непослух гине його друг – співець Чайбаябос.

                        І вжахнувся Гаявата –
                        І з таким відчаєм крикнув,
                        Що від болю, що від жаху
                        На лугах вовки завили,

                        Стрепенулися бізони,
                        І луна громів на горах
                        Розкотилася: «Бем-вава!»

                        І в жалобі Гаявата
                        Почорнив і лоб, і щоки,
                        Плащ на голову накинув,
                        І в вігвамі сім аж тижнів
                        Він просидів і проплакав…

      Наголосимо, що число «7», як і «3», є вимовним і символічним у фольклорі й героїчному епосі.

      Над Гаяватою здійснюються різні ритуали, магічні дії – вочевидь, за участі шаманів:

                        Там йому давали пити
                        Начаровані настойки
                        Із коріння, з трав цілющих:
                        Нама-Веск – настойку з м’яти
                        І Вебіно-Веск – з свиріпи.
                        Там над ним забили в бубни
                        І закляття заспівали…

      Ритуальні пісні стосуються й Чайбаябоса; завдяки потужній магії його душа чує голос і наближається до світу живих, до дверей вігваму, проте не здатна подолати межі між двома світами («Там йому в щілину дверну / Багаття дали у руки / І владикою назвали / В царстві мертвих, в царстві духів…»), тож далі змальовані мандри Чайбаябоса Світом мертвих: 

                        Від села, вігвамів рідних,
                        Від близьких і любих серцю,
                        По зелених нетрях лісу,
                        Як димок, як тінь, як хмарка,
                        Плив-відходив Чайбаябос.

                        Де торкався об дерева, –
                        Не гойдалися дерева,
                        Де ступав – трава не м’ялась,
                        Не шуміла під ногами.
                        Так чотири дні і ночі
                        Йшов він тихою ходою
                        По дорозі всіх покійних.

      Після втрати друга-співця Гаявата полишає рідний дім і вирушає в мандри, відкриваючи іншим таємниці знахарства: «І народ учив вживати / Трав цілющих при недугах. / Так довідалися люде, / Так уперше всі пізнали / Дивні тайни лікування». 

      Г. Лонгфелло згадує По-Пок-Ківіса, який вирішує поглумитися над Гаяватою, навіть убиває Царя-Ворона, проте помста героя таки його знайде: скільки б не намагався По-Пок-Ківіс одурити Гаявату, скільки б не перекидався в бобра чи гуску, де б не ховався (під водою, в повітрі чи в Червоних Скелях), скільки б його Дух, лукавий Джибі, не перетворював у людину, смерті йому не оминути… Є навіть індіанські міфи чи сказання, пов’язані з По-Пок-Ківісом:

                        І коли в селі зимою
                        Завірюхи затанцюють
                        І у димарі вігваму
                        Заспіває буйний вітер, –
                        «Се лукавий По-Пок-Ківіс
                        Так танцює, так шаліє!» –
                        Кажуть люде між собою.

      На жаль, ще один друг Гаявати, Квазінд, теж загине. На героя чекає ще одна втрата.

                        Слава Квазінда далеко
                        Розлетілася по світу,
                        Він суперників не бачив,
                        Не стрівав для себе рівних.
                        І лукаве, хитре плем’я
                        Лютих гномів і пігмеїв,
                        Лютих духів Пок-Веджис
                        Вбити Квазінда поклало.

      Прикметно, що чи не в кожному епізоді автор переповідає міфи, які передаються індіанцями з покоління в покоління: ці сказання пояснюють те чи інше природне явище. Щодо Квазінда так само:

                        І коли в лісах зимою
                        Лютували, вили бурі,
                        З тріском гнули і ламали
                        На деревах голих віти,
                        «Квазінд, – люде говорили, –
                        Се на огнище збирає
                        Хмиз сухий для себе Квазінд!»

      Як один орел не кружляє над пораненим бізоном, а відразу зринають другий і третій, так і біда, мовить Г. Лонгфелло, не ходить поодинці.

                        В’ються, наче птахи чорні, –
                        І від розпачу, скорботи
                        Білий світ аж почорніє.

      Якось до вігваму Гаявати заблукають дві жінки, що, здаватиметься, ніяк не втамують голоду, але мовчатимуть. Лише згодом зізнаються, що вони «покійних, мертвих душі, / Що жили колись». Мета їхнього візиту – дати напутнє слово живим: зайве сльозами викликати душі померлих, бо так ті не знайдуть спокою, не можна класти багаті дари в могили, бо вони лише заважають і стають тягарем для відійшлих, вогонь і їжа – ось і все, що потрібно душам, які залишають земний світ. Дві жінки дякують Гаяваті за його шляхетність. 

      Як дізнаємося згодом, ці візитерки не були такими страшними, хоч і зі Світу мертвих. Адже невдовзі до вігваму прийдуть інші дві жінки – Голод і Лихоманка. Ось вони справді принесуть зі собою біду. Йдеться про найбільшу втрату для Гаявати – смерть коханої дружини. «Сім ночей і днів на ліжку / Він просидів нерухомий / І сім діб не чув, не бачив – / День чи темрява надворі».

 

      Зі смертю Міннегаги Гаявата губить сенс життя й молиться про швидше возз’єднання з любкою:

                        О, прости, кохана, рідна!
                        Все моє з тобою серце
                        Поховав я, Міннегаго!
                        Вся душа моя сумує
                        За тобою, Міннегаго!

                        О, не йди, не повертайся
                        Для страждань до нас, для праці
                        В світ, де голод і гнітючка
                        Мучать душу, мучать тіло!
                        Швидко шлях свій перейду я,
                        Швидко буду я з тобою
                        В царстві світлого Поніма,
                        Де життю немає краю!..

      Наприкінці «Пісні…» Г. Лонгфелло вплітає в текст міф про зміну пір року, звернення Гаявати до народу, де той мовить про Одкровення від Гітчі-Маніто, а також розповідає про Видіння, де візуалізовано майбутнє. Можуть бути 2 варіанти прийдешнього: 1) мир і спокій, якщо люди приймуть людей зі Сходу – посланців від Гітчі-Маніто; 2) ворожнеча й кровопролиття (як засторога!):

                        Бачив я, що гинуть наші
                        Племена в боях кривавих,
                        В ворожнечі між собою,
                        Всі забувши заповіти,
                        їх недобитки я бачив,
                        Що на Захід подавались,
                        Бігли врозтіч і зникали,
                        Як розбиті вітром хмари.
                        Як у бурю лист осінній…

      Гаявата обирає другий варіант і схиляє до нього свій народ. Тож приймає з усіма почестями гостей зі Сходу, які прибули «Про святу Марію-Діву, / Про її Ісуса-Сина, / Розказать, як в дні минулі / Він прийшов на землю з неба, / Як Він жив, навчав, молився, / Як народ, проклятий Богом, / На хресті розп’яв Ісуса, / Як він знов воскрес із мертвих, / Знов ходив з учениками / І з землі ввійшов у небо». 

      Либонь, Гаявата відчуває, що прийшов той час, коли він має покинути свою землю. Тож прощається з Нокоміс, народом, просить їх усіх слухати гостей зі Сходу: «Слову мудрості навчайтесь, / Бо послав їх в нашу землю / Гітчі-Маніто могучий». 

      Автор образно змальовує відхід Гаявати: «його пірога / Піднеслась під саме небо / В морі сонячного блиску / І сховалася в тумані…». Лише за останніми рядками «Пісні…» розуміємо, що Гаявата нарешті зустрінеться зі своєю дружиною: «В Землю Праведну Блаженних, / У життя щасливе, вічне!». 

Розбір твору виконала письменниця й літературознавець Ганна Клименко