Непримиренний і правдолюбний Іван Багряний

    2 жовтня всі прихильники високопатріотичної, глибокої та якісної українськомовної літератури відзначили 115-річчя від дня народження видатного представника української діаспори, прозаїка, поета, публіциста, політичного й громадського діяча Івана Багряного (справжнє ім’я – Іван Павлович Лозов’ягін). Творчість письменника, який пережив безліч лихих годин – смерті й зраду близьких, роки ув’язнення, тортур, принижень, втечі й переслідування, наклепи, і при цьому залишився зразком моральності й палкого національного почуття, не даремно сьогодні вивчається в школі. Він знав, про що говорив, коли виголосив такі слова: «Людина – це найвеличніша з істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом». 

    Іван Багряний народився в 1906 році й у дитинстві ще встиг застати часи, коли з нього, українськомовного хлопчика, сміялися в школі однокласники та вчителі й коли здобути нормальну освіту, не належачи до багатого суспільного стану, було проблематично. Тому й навчався юнак де прийдеться – у церковнопарафіяльній школі, школі слюсарного ремесла, Київському художньому інституті. Останній він не закінчив, але здобутий фах пізніше неабияк придався Іванові Павловичу, давши можливість підробляти маляром. 

    Але що таке справжнє переслідування за патріотичні поривання й національне самоусвідомлення, хлопець дізнався пізніше, з приходом більшовицького режиму. У 1920 році чекісти закатували його однорукого діда-пасічника і його сина, що був в Армії УНР. Другого дядька загнали на Соловки, де він загинув. Двох старших братів ЧК розстріляла у 1922 році за діяльність у партії «боротьбистів». Тим не менш, проза й поезія нашого героя відразу не була такою гострою й непримиренною. Хоча уже в перших роботах – збірці поезій «До меж заказаних», поемі «Аве Марія», історичному романі «Скелька» та ін. проглядався творчий почерк митця, його схильність до сатири, глибокого філософського аналізу та оспівування національної культури. 

    Та на початку 30-х письменник став мішенню для цензури й політичної поліції. Наслідки не забарилися: з 1932 по 1940 роки на нього чекали арешт і звинувачення в контрреволюційній агітації, місяці в камері одиночного ув’язнення, 5 років концентраційних таборів на Далекому Сході, втеча й митарства серед українців Зеленого Клину (Приамур’я), арешт у дорозі й ще 3 роки таборів БАМТАБу. Не дивно, що після звільнення й початку Другої світової війни Іван Багряний зв’язався з рухом ОУН та пішов у підпілля, де вів політичну агітацію. Коли нацисти відступали, чоловік подався з ними й у такий спосіб втік за кордон. 

    Усі переживання молодості знайшли своє відображення в найкращих творах письменника. Роман «Сад Гетсиманський» про жахливу в’язницю НКВС Володимир Винниченко назвав «великим, вопіющим і страшним документом» і зробив усе можливе, щоб його переклали основними європейськими мовами. «Тигролови» про побут українців Приамур’я вважають одним із найперших і найкращих пригодницьких романів української літератури. Про поневіряння у в’язницях, випадковий порятунок від смерті в роки війни оповідає «Людина біжить над прірвою», видана посмертно. Ще один знаковий твір Івана Багряного, на цей раз публіцистичний, – памфлет «Чому я не хочу вертатись на «родіну» (пізніше – «Чому я не хочу вертатись в СРСР»). Саме завдяки йому, думка європейців про керівництво Сталіна почала змінюватися, тисячі втікачів із «тюрми народів» були врятовані – нова Батьківщина не видала їх більшовикам, перейнявшись палким почуттям, що прозвучало в словах Багряного. 

    Влада СРСР не пробачала таких гріхів: сина письменника Богдана примусили виступити по радіо з повчанням і засудженням батька, щороку з’являлись нові плітки й вигадки, що змішували ім’я Івана з брудом, критикували й висміювали його роботи. Усе це підточило й так понівечене концтаборами тіло письменника, і в 1963 році він передчасно помер…