Сором’язливий казкар і драматург Євген Шварц

     21 жовтня минає 125 років від дня народження віртуозного казкаря, блискучого сценариста, «наївного генія» Євгена Львовича Шварца. Кажуть, він міг писати майже все. Крім оповідань і казок, п’єс і сценаріїв, які, власне й прославили його ім’я, Євген Львович брався буквально за все, про що його просили: огляди естрадних виступів, підписи під журнальними картинками, популярний тоді жанр куплетів, вірші, статті, циркові репризи, балетні лібрето, так звані внутрішні рецензії. Сам про такі свої вміння він говорив: «Пишу все, крім доносів». При цьому до кінця життя прославлений автор, у тому, що стосувалося його кар’єри, був надзвичайно сором’язливим. За спогадами іншого письменника Леоніда Пантелєєва, Шварц полюбляв виголошувати такі фрази: «Сказати про себе: «Я драматург», – я можу. Це професія. А сказати: «Я письменник» – соромно, усе одно, що сказати: «Я красень»… 

    Сьогодні в широкому колі читачів Євген Шварц не надто відомий, на відміну від геніальних екранізацій його творів. Багато хто виріс на таких фільмах за його п’єсами, як «Звичайне диво», «Попелюшка» (40-х років, з Яніною Жеймо й Фаїною Раневською), «Першокласниця», «Дракон», «Тінь», «Каїн VIII», «Мар’я-майстерниця», «Казка про згаяний час». А були ще театральні постановки за «Голим королем», «Сніговою королевою» (Шварц узагалі славився сценаріями за казками Андерсена), «Червоною Шапочкою», «Однією ніччю» (реалістична драма про облогу Ленінграда) тощо. Деякі з його творів і досі успішно інсценізують драматичні театри, театри ляльок і ТЮГи чи не в усіх країнах колишнього СРСР. 

    У біографії Євгена Шварца немає якихось надто карколомних поворотів і білих плям. Він – охрещений єврей, який усе життя вважав себе православним. Походив із заможної родини лікарів, яку ще за царату вважали неблагонадійною й схильною до бунту. Замолоду намагався вчитися на юриста, але швидко зрозумів, що це – не його. Грав у театрі, працював секретарем у Корнія Чуковського, дописував для дитячих журналів. Він умів тонко відчувати соціальну правду й у своїх казках оповідав про диктаторів, що настільки калічать душі, що навіть після їхньої смерті люди готові віддати свої віжки будь-кому, хто захоче ними правити. Вистачало у творіннях Шварца й дводушних аморальних чиновників, що могли дослужитися до найвищих державних посад підлотою й каверзами. Але чи то через романтично-гротескну «обгортку» таких ідей, чи то через деяку наївність і легковажність автора, який часом не розумів, що можна, а що не можна казати, його доля не склалася трагічно. Шварца не ув’язнювали й не судили, хоч деякі постановки за його сценаріями знімали одразу після появи на сцені, книги тривалий час не публікували, а фільми за найпрекраснішими й політично найдошкульнішими казками з’явилися вже за багато років після його смерті.