Руйнівник театральних канонів П’єр Корнель

     «Хто багато розмовляє, той каже багато дурниць», – вважав видатний французький драматург і поет П’єр Корнель. Хтозна, наскільки балакучим у житті був сам метр, але творів він написав немало (як вважає більшість критиків, навіть забагато – під кінець п’єси ставали все безглуздішими й демонстрували очевидне згасання таланту автора). Утім, на піку слави він сказав головне – і навіки змінив усю традицію французького театру. 6 червня минуло 415 років від дня народження цього видатного новатора, майстра влучного вислову й руйнівника застарілих канонів. 

    Своє доросле життя П’єр Корнель розпочинав як державний службовець, спочатку адвокат при Руанському парламенті, потім – прокурор. При цьому він виявляв усі ознаки творчої особистості: марив славою, був дуже вразливим і гостро сприймав будь-яку критику, мріяв про місце у Французькій академії (науковий заклад, що регулював норми французької мови та літератури) й писав так звану «галантну» (читай – «любовну») поезію. І ще абсолютно не цікавився юридичною кар’єрою. Тож не дивно, що судову практику він незабаром полишив, цілковито віддавшись творенню п’єс, а пізніше – релігійних віршів (тут свій вплив мала єзуїтська освіта). 

    П’єр Корнель не даремно вважається батьком французької національної трагедії. До нього в моді були античні традиції й різноманітні переспіви з давньогрецьких п’єс. Наш герой теж замолоду намагався обігрувати класиків, але дуже швидко зрозумів, що публіка потребує чогось іншого. І він це інше дав: завдяки його «Сіду» національна сцена буквально «вибухнула», зробивши першу п’єсу про внутрішній конфлікт між пристрастю й обов’язком загальнонародною подією Франції. У центрі сюжету там був національний іспанський герой, який у дуелі вбив батька коханої. Наречена не могла подарувати йому такого злочину й вимагала у влади покарати вбивцю, але король, з огляду на подвиги Сіда в ім’я держави, все йому пробачив. Та й сама дівчина, попри власний відчай і відданість пам’яті батька, продовжувала любити нареченого.

    Такий конфлікт емоційно збурював глядача й викликав запеклі суперечки. Кажуть, сам кардинал Рішельє не схвалював такого сюжету й зробив своєрідне політичне «замовлення» Французькій академії, сподіваючись, що вчені мужі засудять неоднозначну трагедію. Причина досить проста й навіть кумедна для всіх шанувальників «Трьох мушкетерів» О. Дюма: кардинала найбільше роздратувала літературна «реклама» дуелей, і тому він так прагнув, аби п’єсу освистали. Академіки похвалили літературні риси драми, але засудили «безглузду» фабулу. Корнель образився й тривалий час не писав. Але потім не втримався й знову взявся за перо: французька драматургія збагатилася розкішними трагедіями «Горацій», «Цинна, або Милосердя Августа», «Нікомед», «Родогуна» й однією з найвдаліших комедій інтриги «Брехун». 

    Із часом публіка все прохолодніше сприймала роботи драматурга, віддаючи перевагу його конкурентові – Жану Расіну – з його психологізмом і «правдою життя». Старість Корнель закінчив в умовах жорсткої фінансової скрути: пенсію йому платили нерегулярно, а писати більше не було ні натхнення, ні сил. Тільки Велика французька революція повернула йому славу геніального митця, щоправда, посмертну...