Улюбленець Польщі й класик історичної прози Генрик Сенкевич

    5 травня світ відзначив 175-річчя від дня народження одного з найвідоміших польських письменників, публіциста й лауреата Нобелівської премії з літератури 1905 року Генрика Сенкевича. 

    Виміряти народну любов до нього на Батьківщині практично неможливо – ще за життя він був своєрідним літературним ідолом одразу для кількох поколінь читачів. А популярність «Трилогії» («Вогнем і мечем», «Потоп» і «Пан Володийовський») можна порівняти хіба що з епохою перших латиноамериканських телесеріалів на українському телебаченні: коли з’являлася чергова частина (глави твору виходили в газетах), люди масово кидали всі справи й бралися до читання. Для тих, хто не мав коштів, аби придбати газету, чи був малограмотним, влаштовували голосні читання на поштамті. Героїв «Трилогії» сприймали як живих, за упокій їхніх душ ставили свічки в церквах і читали молитви. Усмішку викликає й абсолютно анекдотична історія, коли жителі Збаража в роки панування на Західній України Австрії протестували проти будівництва школи на майдані біля костьолу. Головний їхній аргумент звучав так: «Але ж там могила Подбіпенти! [одного з вигаданих літературних персонажів Сенкевича]». За літературну творчість йому подарували маєток, зведений за народні кошти. Критиків письменника масово ненавиділи. 

    До речі, цих самих критиків було в Сенкевича чимало від самого початку його літературної творчості. Його лаяли за недостовірність і поверховість історичних реалій та надмір пригод у серйозній прозі (що й казати, якщо українських козаків та їхніх ватажків часів національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького автор зобразив як кровожерливих демонів, абсолютно не вдаючись до пояснень причин їхньої боротьби). Його польські лицарі були зразком шляхетності, благочестя й мужності, а їхні антагоністи (крім козаків, там знайшлося місце шведам і туркам) – безсердечними монстрами. Шокували інтелігентних читачів і сцени насильства, часом на межі садизму. Найбільш ємкий епітет, який Сенкевич заслужив від своїх хулителів: «першосортний письменник другого сорту». 

    Утім, закиди й часом цілком справедлива критика не надто турбували письменника. Він прожив дуже насичене життя, сповнене пригод і яскравих вражень. Починав літератор свою кар’єру з репортерської праці й подорожніх нотаток. Попри слабке здоров’я, він не міг всидіти на місці й постійно мандрував, просто-таки тинявся світами. У його мандрівному маршруті знайшлося місце США, Парижу, Львову, Венеції, Риму, Австрії, Англії, Італії, Литві, Швейцарії, Румунії, Болгарії, Туреччині, Греції, Єгипту й навіть Занзібару. Усі мандрівки письменник описував у листах, статтях, фейлетонах, щоденникових записах, характеризуючи життя місцевого населення, польської діаспори, політичні та релігійні реалії нового місця (висновки він нерідко робив імпульсивно й дещо упереджено). 

    Знаходив Сенкевич і час на благодійну діяльність, заснувавши стипендію імені покійної дружини для хворих на туберкульоз представників польської богеми. А в роки Першої світової війни разом із друзями організував та очолив Комітет допомоги жертвам війни в Польщі. Найголовнішу літературну нагороду – Нобелівську премію – письменник отримав за твір «Камо грядеши» (Quo vadis) про поширення християнської релігії в Римській імперії. Також славу йому принесли твори «Хрестоносці», «Без догмата», «У пустелі й пущі», «Родина Поланецьких». Більше про його життя, літературну та журналістську діяльність читайте тут.