Павлові Тичині – 130

     Цьогоріч Павло Тичина відзначає ювілей: на 23 січня припадають його 130-і роковини. Дата, яка спонукає до візії з відстані й переосмислення, а може, й виправдання, бо завше знайдеться той, хто накладе пекуче «тавро» й оскаржить право на реабілітацію. 

    Павло Тичина – постать неординарна й водночас неоднозначна, що, можливо, як ніхто зі сучасників радянської доби, зазнала «принижень» і критично-саркастичних випадів з боку земляків на кшталт: «А Тичина пише вірші…». Про драматизм митця за тих часів свідомо замовчувалося, зате акцентувалися його особистісні й творчі «метаморфози» на користь соцреалізму… А ще до шкільної програми зумисно включалися такі твори Павла Тичини, що звужували уявлення про «овиди» митця. На пам’ять спадають рядки з поеми «Хор лісових дзвіночків»: «Ми дзвіночки, / Лісові дзвіночки, / Славим день. / Ми співаєм, / Дзвоном зустрічаєм: / День!». Звісно, жодною мірою не йдеться про низьку художню якість – навпаки митцеві вдалося дивним чином, до найтонших порухів і відзвуків відчути й передати мелодію квітів, відтворивши палітру звуків і віднайшовши відповідний ритм. Але мистецька «місія» Павла Тичини цим не вичерпується.

    То був поет, який зумів модернізувати українську лірику, вдаючись до верлібристики, проілюстрував, як гармонійно можуть зливатися мистецькі царини (поезія – музика – живопис), артикулював й утвердив у своїй творчості концепцію кларнетизму (згадаймо насамперед поетичну збірку «Сонячні кларнети»), де Всесвіт не приховує власного голосу, а разом із людиною творить сонату. 

    Павло Тичина був знаковим метафористом своєї доби, ранніми набутками випередив час, намагався «вписатися» в сучасність, проте вона осквернила його мелодію й заплямувала його полотно... «Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась…» – із гіркотою констатував Євген Маланюк. 

    І все ж, Павло Тичина намагався втриматися в цьому хаосі, повертаючись до старчика Сковороди, прагнучи почути й розчути його гру на сопілці. «І тиха флейта, як метелик, летить до лісу, на жита, прозоро над Дніпром тріпоче, до всіх просторів признається і повертається назад, немов голубка з маслиною в дзьобу» (з поеми-симфонії «Сковорода»). У цьому контексті не можна не згадати, що музика супроводжувала письменника впродовж усього життєвого шляху: йдеться про музичне виховання, гру на різних інструментах (флейті, гобої, кларнеті, бандурі, піаніно). Не секрет, що музична освіта є основою інтелігентності й запорукою успішної реалізації особистості. А коли додамо, що молодий Тичина був співаком у хорі, а потім диригентом, то зв’язок митця з музикою увиразнюється ще більше. 

    «Малою» батьківщиною Павла Тичини є Чернігівщина, а саме село Піски. Щодо ідентичності – митець походив зі старовинного козацького роду (за родинним переказом, його пращур був полковником у Богдана Хмельницького). Змалу душа дякового сина не лише наснажувалася церковними піснеспівами, а й збагачувалася почутими українськими піснями, думами, казками. Чи ж не тому низка ранніх віршів позначені фольклорною стилізацією, як-от:

                        Де тополя росте,
                        Серед поля стою.
                        І шумить, і співа
                        Жито думку свою.  

    Культурним осердям для митця постав Чернігів. Володимир Панченко зауважував, що саме це місто формувало «естетичні смаки юного Тичини, світоглядні засади», більше того, саме тут митець із прізвищем «Тичинін» усвідомив доконечно, що він – Тичина.

    Подібно до Григорія Сковороди Павло Тичина залюблений у світ природи, наділяє її духом і голосом, а ще – живописує й метафоризує (малярський хист дається взнаки):

                        Квітчастий луг і дощик золотий.
                        А в далині, мов акварелі, –
                        Примружились гаї…

    І природа звучить, як мелодія:

                        Світає…
                        Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
                        Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
                        В туман нагорнувшись, далекі тополі
                        В душі вигравають мінорную гаму.

    Саме природа увиразнює почуття Любові автора та його ліричного героя, випрозорює ніжність і щирість («Ви знаєте, як липа шелестить...», «О панно Інно…»). Український Данте, Павло Тичина плекає світлий образ своєї «Беатріче». Хто вона? Інна чи її сестра Поліна? Чи ідеалізований образ, який шукає поет, а віднайшовши, боїться втратити чи й утрачає…

                        О, панно Інно, панно Інно!
                        Я – сам. Вікно. Сніги…
                        Сестру я Вашу так любив –
                        Дитинно, злотоцінно.
                        Любив? – Давно. Цвіли луги…
                        О, панно Інно, панно Інно,
                        Любові усміх квітне раз – ще й тлінно.
                        Сніги, сніги, сніги…

                        Я Ваші очі пам’ятаю,
                        Як музику, як спів.
                        Зимовий вечір. Тиша. Ми.
                        Я Вам чужий — я знаю.
                        А хтось кричить: ти рідну стрів!
                        І раптом – небо… шепіт гаю…
                        О ні, то очі Ваші. – Я ридаю.
                        Сестра чи Ви? – Любив…  

    Про Павла Тичину мовлять як про вразливого романтика із жіночним обличчям. І все ж, подібно до Тараса Шевченка він не міг бути осторонь національних питань, утисків Московщини – звідси вірш «Пам’яті тридцяти», присвячений загиблим під Крутами курсантам, які не побоялися протидіяти російській армії. 

                        Понад все вони любили
                        Свій коханий край.
                        Вмерли в Новім Заповіті
                        З славою святих. –
                        На Аскольдовій могилі
                        Поховали їх.  

    Ці рядки особливо резонують сьогодні, коли наближаються трагічні, проте знакові для кожного українця, дати (29 січня 1918 року – день загибелі крутянців; 18 –20 лютого – дні вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні). 

    Щодо зв’язку із Черкащиною, то Павло Тичина відчував особливий трепет до Шевченкового краю – надто до Канева, де вперше побував восени 1909-го. Не можна не згадати Уманський державний педагогічний університет, який має ім’я митця. Нині в Черкасах склалася добра традиція організовувати літературну школу (майстер-класи й конкурс) для творчо обдарованої молоді з вимовною назвою «Сонячні кларнети». Тож олівець (бо ж саме ним записував вірші митець) Павла Тичини й далі творить дива, щоправда, вже у зшитках молодого покоління.

 Ганна Клименко-Синьоок