«Зірка» української сцени Софія Тобілевич і галицький романтик Володимир Ґжицький
15 жовтня – день, славний ювілеями багатьох видатних людей. Сьогодні 160 років виповнюється від дня народження Софії Тобілевич та 125 – Володимира Ґжицького. Між двома цими особистостями не так багато спільного. Крім того, що обоє – безмежно талановиті, їх об’єднує любов до народного побуту, перекладацька робота, а також той факт, що найбільшу популярність їм приніс жанр мемуаристики й автобіографічної прози.
Софія Тобілевич (у дівоцтві – Дітківська) – насамперед, обдарована актриса, яскрава представниця українського «театру корифеїв» і дружина Івана Карпенка-Карого (Тобілевича). У різні роки вона виступала в складі труп Садовського, Саксаганського, у Театрі ім. Т. Шевченка в Києві, у Новому драматичному театрі ім. І. Франка в Гната Юри. Найкращими її ролями стали характерні образи: Терпилиха («Наталка Полтавка» І. Котляревського), баба Бушля, Тетяна, пані Качинська («Чумаки», «Суєта», «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого), Лимериха («Лимерівна» П. Мирного). Та в історію української культури вона ввійшла не тільки завдяки їм.
У 1883 році до фольклористичної експедиції українськими землями актрису залучив відомий польський фольклорист Чеслав Нейман. Тоді нею було записано понад 300 пісень, багато зразків оповідних жанрів. Так науковець прищепив Софії Віталіївні справжню пристрасть до збирацької роботи, що збереглася в жінки до кінця життя. Вона записала чимало зразків народної творчості на Поділлі, у селах і містах Чернігівщини, Полтавщини, Херсонщини, Київщини, Галичини. Увесь цей матеріал опубліковано у великому збірнику «Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич».
Крім того, Софія переклала з польської драми «В липневу ніч» В. Ґорчинського та «Зачароване коло» Л. Риделя, які йшли в Київському театрі М. Садовського, а також комедію «Весілля Фіґаро» П. Бомарше й драму «Ганнеле» Г. Гауптмана. Основний же її літературний доробок становлять мемуари та театрознавчі статті. Після смерті чоловіка Софія Тобілевич працювала над спогадами про український театр – 1945 року ці мемуари вийшли окремою книжкою під назвою «Життя Івана Тобілевича». Її статті про М. Кропивницького, М. Старицького, П. Саксаганського, М. Заньковецьку, М. Садовського, М. Садовську-Барілотті друкувалися в періодиці, пізніше їх було видано окремою збіркою «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади». Важливою для дослідників українського театру й літератури стала автобіографічна книга Софії «Мої стежки і зустрічі».
На відміну від попередньої нашої героїні, Володимир Ґжицький найвищої майстерності досяг саме як літератор. Слави він зажив завдяки романові «Чорне озеро» про життя народності ойротів з Алтайського краю, хоча до цього експериментував із поезією (результатом стала збірка «Трембітині тони») та драматичними творами для дітей, які успішно ставили в Харкові: «По зорі», «Вибух».
Надто пильна увага до прадавньої історії ойротів, їхніх язичницьких обрядів і вірувань, а також «невдала» біографія (письменник замолоду брав участь у революційних подіях як офіцер Української галицької армії) зіграли з Володимиром Зеноновичем поганий жарт. У лютому 1934 року він був засланий до виправно-трудових таборів Республіки Комі як «учасник терористичної діяльності в контрреволюційній організаціï УВО (Украïнська військова організація)». Табірна епопея на шахтах і лісорозробках далекої Півночі тривала 21 рік… Термін він відбував разом з Остапом Вишнею, проте повернувся звідти набагато пізніше за свого колегу.
По тому Володимир Ґжицький не без успіху знову ввійшов у літературу: популярність почала повертатися завдяки історичним романам «Опришки» та «Кармелюк» (романтичні оповіді про народних месників Карпат і Поділля XVIII ст.). Знаним його зробила також автобіографічна трилогія «У світ широкий», «Великі надії», «Ніч і день». Це романи про шлях молодої людини, Миколи Гаєвського, українця з Галичини. Письменник відтворив долю героя від початку Першої світової війни, провів його через австрійську армію, УГА, табірні жахіття. Високо цінувалися також його оповідання про природу, мемуари «Мої побратими» та «Спогади про минуле», переклади творів Г. Запольської, А. Міцкевича, Ю. Словацького, Б. Ясенського та ін. Щоправда, справжнє розуміння цінності його доробку поступово приходить до нас лише зараз – у радянських підручниках і хрестоматіях його ім’я згадувалося лише побіжно, «через кому»…
У 1883 році до фольклористичної експедиції українськими землями актрису залучив відомий польський фольклорист Чеслав Нейман. Тоді нею було записано понад 300 пісень, багато зразків оповідних жанрів. Так науковець прищепив Софії Віталіївні справжню пристрасть до збирацької роботи, що збереглася в жінки до кінця життя. Вона записала чимало зразків народної творчості на Поділлі, у селах і містах Чернігівщини, Полтавщини, Херсонщини, Київщини, Галичини. Увесь цей матеріал опубліковано у великому збірнику «Українські народні пісні в записах Софії Тобілевич».
Крім того, Софія переклала з польської драми «В липневу ніч» В. Ґорчинського та «Зачароване коло» Л. Риделя, які йшли в Київському театрі М. Садовського, а також комедію «Весілля Фіґаро» П. Бомарше й драму «Ганнеле» Г. Гауптмана. Основний же її літературний доробок становлять мемуари та театрознавчі статті. Після смерті чоловіка Софія Тобілевич працювала над спогадами про український театр – 1945 року ці мемуари вийшли окремою книжкою під назвою «Життя Івана Тобілевича». Її статті про М. Кропивницького, М. Старицького, П. Саксаганського, М. Заньковецьку, М. Садовського, М. Садовську-Барілотті друкувалися в періодиці, пізніше їх було видано окремою збіркою «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади». Важливою для дослідників українського театру й літератури стала автобіографічна книга Софії «Мої стежки і зустрічі».
На відміну від попередньої нашої героїні, Володимир Ґжицький найвищої майстерності досяг саме як літератор. Слави він зажив завдяки романові «Чорне озеро» про життя народності ойротів з Алтайського краю, хоча до цього експериментував із поезією (результатом стала збірка «Трембітині тони») та драматичними творами для дітей, які успішно ставили в Харкові: «По зорі», «Вибух».
Надто пильна увага до прадавньої історії ойротів, їхніх язичницьких обрядів і вірувань, а також «невдала» біографія (письменник замолоду брав участь у революційних подіях як офіцер Української галицької армії) зіграли з Володимиром Зеноновичем поганий жарт. У лютому 1934 року він був засланий до виправно-трудових таборів Республіки Комі як «учасник терористичної діяльності в контрреволюційній організаціï УВО (Украïнська військова організація)». Табірна епопея на шахтах і лісорозробках далекої Півночі тривала 21 рік… Термін він відбував разом з Остапом Вишнею, проте повернувся звідти набагато пізніше за свого колегу.
По тому Володимир Ґжицький не без успіху знову ввійшов у літературу: популярність почала повертатися завдяки історичним романам «Опришки» та «Кармелюк» (романтичні оповіді про народних месників Карпат і Поділля XVIII ст.). Знаним його зробила також автобіографічна трилогія «У світ широкий», «Великі надії», «Ніч і день». Це романи про шлях молодої людини, Миколи Гаєвського, українця з Галичини. Письменник відтворив долю героя від початку Першої світової війни, провів його через австрійську армію, УГА, табірні жахіття. Високо цінувалися також його оповідання про природу, мемуари «Мої побратими» та «Спогади про минуле», переклади творів Г. Запольської, А. Міцкевича, Ю. Словацького, Б. Ясенського та ін. Щоправда, справжнє розуміння цінності його доробку поступово приходить до нас лише зараз – у радянських підручниках і хрестоматіях його ім’я згадувалося лише побіжно, «через кому»…
0 Коментарі