Станіслав Лем «Соляріс»

 

    Роман, який вважається класикою наукової фантастики й золотим стандартом літератури, за іронією, фантастикою не зовсім є. Принаймні сам автор дратувався, коли його вперто називали фантастом, адже був упевнений, що переріс цей жанр. «Соляріс» – це більше філософське висловлювання, близьке до притчі, хоч і присвячене космосу й наповнене серйозною науково-технічною інформацією.
    Сюжет затягує з перших сторінок. Головний герой Кріс Кельвін прибуває на дослідницьку станцію, розташовану на орбіті планети Соляріс. Чи не з перших хвилин з’ясовується, що на станції атмосфера вкрай напружена й моторошна, адже за закритими дверми особистих кімнат співробітників перебувають істоти, яких там бути не повинно...

    Якщо ви сподіваєтеся, що далі почнеться треш або щось на кшталт «Чужого», то на вас чекатиме розчарування. Жодних ікластих потвор і кривавих розбірок! Тому, власне, цю книгу можуть читати й підлітки років від 14 – ані жорстокості, ані еротики, усе досить цнотливо й мирно. Щоправда, чи буде такій аудиторії цікаво – інше питання. Адже ця книга є висловлюванням про людський розум і підсвідоме, про нашу зацікавленість в Іншому, про науку й пізнання.

    Єдиний житель планети Соляріс – Океан. Це не аналог земних водойм, а живий мислячий організм, який має логіку, настільки відмінну від нашої, що налагодити з ним контакт майже неможливо. Із земними дослідниками він спілкується дуже специфічно, матеріалізуючи їхні сновидіння, бажання й відбитки пам’яті. І досить швидко стає зрозуміло, що такими інопланетян не уявляв ніхто, адже ця істота не схожа на жодну земну тварину. Як збагнути її послання, якщо люди й одне одного зрозуміти не можуть?..

    Книга лишає після себе дуже багато тем для роздумів, є досить меланхолічною й дражливою для душі. Та вона не даремно вважається класикою. До того ж, має кілька культових екранізацій, дуже відмінних від літературної основи (через них Станіслав Лем навіть розсварився з режисерами).