Марина Павленко «Як дожити до ста»

 

    Цією збіркою оповідань письменниця переконливо доводить, що чудово пише як для дітей, так і для дорослих. Суворо кажучи, нічого аж такого «дорослого» в цій книзі немає – ані вульгарності, ані лайки, ані популяризації якихось недитячих задоволень. Однак сприймати такі твори як годиться зможе лише підготовлений і натхненний читач, адже теми оповідань геть не прості. 

    Вистачає в збірці сюжетів романтичних, суто жіночих – із коханням до смерті, красивим весіллям, родинною злагодою. Є в ній дещо досить кумедне, витончено-іронічне, пройняте юнацьким духом і легковажними веселощами. Та більша частина оповідань – пекучо-болісні, бо ж примушують переглянути минуле українського народу за останнє століття. І це минуле повне трагізму. Перед нашими очима постають роз’єднані сім’ї, розбиті й сплюндровані маєтки панів (не обов’язково пихатих і жадібних у своєму багатстві), сім’ї, у яких хтось загинув від голодомору, радянських репресій, громадянської та Другої світової війни. Є тут історії розкуркулення, тяжкої роботи остарбайтерів у нацистській Німеччині, боротьби слабких фізично, але сильних морально жінок. Часом свій голос подають і чоловіки, але то таки рідкість. Книга насамперед присвячена жінкам, дуже різним за походженням, характером, долею й із відмінними уявленнями про добро і зло.
     Навряд чи цю книгу читають запоєм, за одну ніч. Ні, її варто смакувати, наче мед, адже вона така солодка за стилем і така приємно-тягуча за темпом. Насолода від багатої, чистої української мови тут доповнюється мудрим і теплим тоном – наче всі ці історії ми чуємо від людей старшого покоління, мудрих і бувалих у бувальцях. Із їхніх вуст не страшно слухати навіть про цвинтарних привидів і сільських відьом. Зате наприкінці кожного оповідання так і кортить спитати: «А що ж було далі?». А далі... Читайте уважно! Деякі герої та долі в різних творах перегукуються, утворюючи таким чином різнобарвне й багате полотно. Виразніше за будь-який підручник з історії. І пам’ятатиметься значно довше.