Наталія Дев’ятко «Легенда про юну весну»

    Якби середньовічні легенди-епоси про лицарів Круглого Столу, Трістана та Ізольду або Беовульфа творили українці, ймовірно, вони мали б вигляд цього твору. Доведений до вищої межі суто український романтизм із присмаком язичництва, виключно багата образність і символізм, епічний розмах боротьби між добром і злом, присмаченої чаклунством, дуелями, нездійсненними мріями, чорною пристрастю. Жінки перетворюються на птахів і проростають у землю, золоторогі олені висікають ногами полум’я й залишають на його місці квіти кольору крові, сліпі провісниці лякають песимістичними пророцтвами й змаганням волі. А джигіти (вибачте, лицарі!) крадуть чужих дружин і відвозять їх до своїх похмурих палаців. Сюжет швидко розгортається, бали змінюються мисливським гоном, військовими звитягами ворожої армії та горюванням зраджених і покинутих дівчат.
    Дивовижну історію, схожу на фентезі, казку й міф водночас, розповідає біля нічного багаття вожатий. Його аудиторія – діти-відпочивальники з власними резонами. Вони тягнуть час, прагнучи зустріти світанок на березі моря, поза літнім табором. Однак дуже швидко час починає керувати героями, а легенда виявляється не такою вже й вигадкою. Дуже красивий твір знайде собі чимало вдячних читачів. Передусім серед тих, хто (за цитатою авторки) «вже закохується, та ще не знає смаку підлості».