День української писемності й мови

    З нагоди Дня української писемності й мови працівники інформаційно-бібліографічного відділу Черкаської обласної бібліотеки для дітей провели низку літературних годин на тему «Мистецтво слова» для учнів 9 – 11 класів гімназії № 9 ім. О. М. Луценка. Старшокласники мали змогу відчути «наживо» потужну енергетику поетичного слова, а також переконатися на матеріалі книг Бориса Єґіазаряна, Ігоря Забудського, Ганни Синьоок, що всі види мистецтва (приміром, література – музика – живопис) взаємопов’язані, творять єдину сув’язь, складаються в гармонійне й органічне плетиво. 

    У прозово-поетичній збірці письменника й художника Бориса Єґіазаряна, окрім живопису й мистецтва слова, витончено змальовано світ музики, що долає мовну дистанцію. Скрипка торкає найтонші вібрації душі, дарує катарсис, уособлює ніжне жіноче (Клер). Тимчасом гра на саксофоні увиразнює самотність Каро, втілює одиночне чоловіче, а «відлуння» у вовчих душах акцентує містичне: «Вечорами Каро виходив з дому та, перетворивши саксофон на місяць, сідав на камінь і грав. Якийсь самотній вовк вив десь за горою, потім до нього приєднувалися інші вовки. І зграя вовків співала хором. Каро підігравав їм, а вони йому підспівували. І так Каро всю ніч був солістом і хормейстером концерту». Думається, Каро нагадує Щезника, що сидить на камені і грає на флоярі («Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського), або Чугайстра із сопілкою… Вимовною в письмі Бориса Єґіазаряна є кольористика. Особливо поміж фарб вирізняється фіолетова, яка синтезує непоєднуване – гарячу червону і холодну синю барви. Вслухайтесь лише: «Скрипка заспівала фіолетовим…». 

    Кожен піввідтінок у тексті вірменсько-українського автора отримує свій голос, що накладається на ноти, – і таким чином вершиться музика…

    «З гуркотом відчиняються двері, один за одним заходять до середини вісім синіх коней, кімната наповнюється кіньми. Усі вони іржуть високими нотами скрипок і віолончелей. У кімнаті починається камерний концерт за участі синього та червоного.

    Король встає з ліжка, вдягає білу сорочку, вмочує пензлик у жовте і розмальовує коней жовтими контурами, жовтими цятками, квіточками та хмаринками. Зношуючись, ультрамарин вікна стає фіолетовим, перетворюючись на срібло.

    Був ранок. Король опустив пензля, відчинив вікно, й коні відлетіли, розчинившись у молочному тумані…

    У червоному ліжку спав втомлений король, поряд стояв білий стілець, на ньому – корона. На мольберті стояло червоне полотно із синіми гранатами, а в гранатах – казки, яскраво-кольорові, із золотом змішані…».

 

    Борис Єґіазарян зізнається, що, коли тривала робота над книгою, він навмисно відмовився вводити авторські картини у видання – мають місце лише окремі витяги, «штрихи» з полотен митця, які жодним чином не збіднюють, не спрощують текстів, а навпаки доповнюють, творять особливу атмосферність.

    Тимчасом черкаський поет і художник Ігор Забудський свідомо єднає власну поезію й малярські витвори. І це вкотре переконує, що живопис довершує мистецтво слова й навпаки…

            Є поруч ватман і перо,
            Та олівців чимала зграя.
            Є віра, що життя – добро,
            Коли добро перемагає.

            <…>

            Під олівцями не трава,
            А щось незвідане зітхає,
            Є віра, що душа жива,
            Коли вона не помирає. 

    Книги Ганни Синьоок так само слугують ілюстрацією міжмистецьких взаємин. Поезія й музика – мистецтва однієї площини, що звучать злагоджено й синхронно, підсилюючи й увиразнюючи одна одну. Якщо ж зливаються воєдино, як духовні світи їх творців, тоді народжується пісня (три вірші Ганни Синьоок покладені на музику Тамілою Чупак і вже неодноразово звучали у виконанні композиторки). Поетка інтуїтивно вчуває зв’язок між мистецтвами, тим-то колір у неї осягається слухом, а звук – зором.

***

            Коли місяць квітнутиме рожевим,
            я вперше не писатиму віршів…
            Обернуся лискучою жарівкою –
            і слухатиму колір…

            Скільки музичних вібрацій припасовано рожевому?
            Перша –
            як щемливо-ніжний тон шкіри немовляти…
            Друга –
            ліричне сопрано магнолій
            з драматичними обертонами сакури…
            Третя –
            глибоке контральто доньчиних рукавичок
            з відбитками скрипливого тембру снігу…

            Коли місяць квітнутиме рожевим,
            я вслухатимуся в його пахощі…
            Опівночі він матиме аромат медового диму…
            У досвітніх сутінках пахнутиме вологою деревиною…
            Опісля – дивуватиме солодкими нотками персика…

            Кого в нім більше –
            дерева ачи квітки?..
            Яка бджола після Благовісту збиратиме висотні меди?..

            На світанні рожевий місяць
            химерно викидатиме благий цвіт,
            що обертатиметься зірками…
            Аби й небо на Вербну неділю розквітло рожевим…

    Теплі відгуки й зацікавлені очі юних слухачів стали потвердженням необхідності подібних зустрічей і стимулом до пошуку нових форматів.

Автор статті – кандидат філологічних наук, поетеса та перекладач Ганна Клименко