Суперечливий філософ, найяскравіше світило європейського екзистенціалізму Жан-Поль Сартр

    Жан-Поль Сартр – один із найвідоміших філософів та один із найвпливовіших французьких інтелектуалів XX ст. Письменник, сценарист, громадський діяч, лауреат Нобелівської премії з літератури 1964 року, у своєму середовищі він прославився неоднозначними стосунками з найпомітнішою феміністкою тих часів Симоною де Бовуар і тим, що похитнув підвалини соціології й літературознавства. Але вплив його – і добрий, і сумнівний. Та й сама особистість ця суперечлива, складна для тих, хто намагався бути з ним поруч. До 120-річчя від дня народження одного із ключових представників європейського екзистенціалізму розповідаємо про його життя й найважливіші роботи.

    Народився 21 червня 1905 року в Парижі в інтелігентній родині: батько Жана-Поля був військовим моряком, а мати – племінницею відомого протестантського мислителя Альберта Швейцера. Рано залишившись без батька, хлопець виріс у домі матері й бабусі, які забезпечили йому блискучу гуманітарну освіту. Ще в дитинстві він проявляв неабиякий інтелект, а водночас, і схильність до іронії та інтелектуального епатажу: у шкільні роки, навчаючись у ліцеї Генріха IV, а згодом – у престижній Вищій нормальній школі, Сартр став відомим як вигадник ексцентричних жартів і «філософських провокацій», часто спрямованих проти мілітаристських настроїв.

    У роки навчання він глибоко захопився філософією, літературою, психологією. Найбільше Жана-Поля вразили твори Кіркегора, Ніцше, Гуссерля та, згодом, Гайдеґґера. Їхній вплив став ґрунтом для зародження тієї думки, що згодом оформилася у філософію екзистенціалізму – з її увагою до людської свободи, абсурду, вибору й відповідальності.

    Жан-Поль Сартр працював у двох регістрах: як філософ і як письменник. Його філософський і літературний дебюти збігаються в часі. У 1930-х роках Сартр пише й публікує філософську роботу ­«Трансцендентність его» та роман «Нудота» – щоденникову розповідь героя, який відчуває глибоке відчуження від світу речей і людей, від самого себе.У цьому романі вперше проявляється те, що стане підписом Сартра: поєднання літературної форми з філософською рефлексією.

    Під час Другої світової війни Сартр служив у французькій армії як метеоролог, потрапив у полон, звідки його звільнили після дев’яти місяців перебування в таборі. Саме в полоні він читає Гайдеґґера й пише першу театральну п’єсу. Повернувшись до окупованого Парижа, Сартр разом із Симоною де Бовуар, своєю найвідомішою соратницею й партнеркою, занурюється в діяльність інтелектуального спротиву: вони організовують підпільні філософські семінари, видають журнали, ведуть публічні дискусії навіть під окупацією. У цей період Сартр також пише багато драматургії: зокрема, найчастіше інсценізовані серед його доробку драму «Мухи» й трагічний фарс «За зачиненими дверима».

    У 1943 році з’являється головна філософська праця Сартра – «Буття і ніщо». Тут він формулює ідею, що «існування передує сутності», яка стала гаслом екзистенціалізму: людина не має наперед визначеної сутності, вона стає тим, ким себе робить через вибір. Усе життя Сартр був послідовним у втіленні цієї думки: він відмовився від академічної кар’єри, обрав життя публічного інтелектуала й неодноразово ризикував своєю репутацією та безпекою заради захисту політичної й людської свободи. Сартр так визначав інтелектуала – це людина, яка втручається в те, що не стосується її особисто, горизонт дій якої стосується не лише власного побуту та добробуту.

    У 1945 році Сартр виступає з доповіддю «Екзистенціалізм – це гуманізм». На цей виступ приходить величезна кількість людей. Незважаючи на численні критичні стріли опонентів і колег у бік поглядів Сартра, ця невелика праця, без сумніву, – своєрідний гімн людській суб’єктивності, неперехідній цінності особистого існування, врешті-решт перспективі проєктування людиною самої себе шляхом опанування власного буттям у відповідальних учинках. Після цього виступу Сартр стає філософською «зіркою».

    Після війни Жан-Поль засновує разом із де Бовуар журнал «Les Temps Modernes» («Нові часи»), який стає впливовим лівим виданням, що публікує аналітику, есеї, художні тексти. Сартр активно підтримує деколонізаційні рухи в Алжирі, В’єтнамі, Кубі, їздить у країни Східного блоку, бере участь у протестах у Франції. У той період знаменитий філософ симпатизував... комунізму та маоїзму. Писав комплементарні статті після неодноразових візитів до СРСР і таким чином адвокатував радянську ідею у Франції. Цікаво, що, перебуваючи в Україні, Сартр не помічав колоніального підтексту, який у своїй країні прекрасно бачив: разом з Симоною де Бовуар філософ підписав «Маніфест 121-го» – заклик до французького уряду визнати Алжирську війну законною боротьбою за незалежність. Аж до придушення радянськими військами повстання в Угорській Народній Республіці у 1956 році Сартр плекав ілюзію, що Радянський Союз є альтернативою до світу задушливого капіталізму.

    У 1964 році йому присуджують Нобелівську премію з літератури, але він категорично відмовляється її прийняти, пояснюючи це тим, що «письменник не має перетворюватися на інституцію».

    Стосунки Сартра із Симоною де Бовуар – ще один прояв філософської свободи. Вони уклали негласний «пакт»: любити одне одного, але дозволяти собі інші емоційні й інтимні зв’язки. Їхній союз тривав усе життя й став унікальним прикладом поєднання інтелектуального партнерства й особистої незалежності.

    У травні 1964 року Жан-Поль разом із Симоною відвідав Україну. Вони прибули на святкування річниці від дня народження Тараса Шевченка в складі делегації ЮНЕСКО на запрошення українського колеги – Миколи Бажана, який очолював ювілейний комітет. Шевченко, який оспівує «святу волю», неминуче опинявся для французького філософа «своїм»...

    Про перебування екзистенціалістів у Києві відомо не так багато. Існують спогади Ліни Костенко та Івана Драча про спілкування з філософом та деталі його візиту. Дорогою Жан-Поль Сартр заїхав і у Львів, де теж зустрічався з публікою та прочитав кілька лекцій у Львівському університеті.

    В останні роки життя Сартр майже осліп, але продовжував диктувати тексти, брати участь у публічних акціях, зокрема – у кампанії на підтримку в’єтнамських біженців. Він помер 15 квітня 1980 року, і на його похорон прийшло понад 50 000 людей. Це було останнє вшанування філософа, який не просто писав про свободу – він жив нею.